Вхід на сайт



КАЛЕНДАР


Краєзнавство
З історії Буринської цукроварні PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Середа, 11 квітня 2012, 08:33

Оцінка Буринської цукроварні станом на 1905 рік

У Державному архіві Сумської області у фонді 445 зберігається оцінка Буринського цукрового заводу наступного змісту:


"Наприкінці минулого року завершена побудова Буринського цукрорафінадного заводу "Товариства курських бурякоцукрових та рафінадних заводів". Для оцінювання цього заводу через його оподаткування земськими зборами, а також для виконання постанови повітового земського зібрання від 25 вересня минулого 1904 року повітова управа прохала губернську відрядити інженера, якою і був відряджений інженер страхового відділу губернського земства, фахівець з оцінювання пан Александров.
Розпочавши у грудні 1904 року оцінювання заводу, пан Александров склав про те акт, підписаний ним, уповноваженим заводу паном Ширманом та членом управи К.[ирилом] Г.[ригоровичем] Масалітіновим.

Останнє оновлення на Середа, 11 квітня 2012, 08:37
Детальніше...
 
З історії села Миколаївка PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Четвер, 22 вересня 2011, 08:17

 

Матеріал зібрав та підготував до друку   В.І. Гагін, дослідник історії краю (м. Буринь)                                              

                                                05.09.2011р.        
                           Можливо с. Миколаївка поселене на місці стародавнього руського городища Заритий, яке згадується в давньоруських літописах (позначено на карті Чернігівська земля і її сусіди в 12 ст.). Нині московський, а раніше український археолог Ю. Моргунов твердо дотримується версії, що давньоруське місто Заритий (Зартий) – це городище в урочищі Валки на околиці села Миколаївки Буринського району Сумської області. Його версія вважається найбільш вірогідною, бо починаючи з 1972 року вчений керував Посольською археологічною експедицією, яка плідно досліджувала літописні міста Сумщини, зокрема й Буринщини.                                               
      «За документами першої половини 16 ст. на території села Миколаївка відоме городище під назвою» Юрієве городище на усть Куриці». У 30-х роках 17 ст. була спроба заселити пусте городище роменським урядником К. Сіножицьким, але спроба виявилась невдалою. Укріплення городища у першій половині 17 ст. були використані для видобутку селітри ватагою з Речі Посполитої і тут розташувався селітроварний стан (Коротя О.В., Осадчий Є.М., Буринський краєзнавчий вісник, випуск 1, 2010р.)».                     
     Називаючи це городище «Юрієве городище на усть Куриці», зберегли ім’я турівського князя Юрія Ярославовича , котрий володів Заритим 1159 року. Однак, на відомій мапі французького картографа Г. Боплана місто уже назване за ім’ям річки Куриця (Електронний ресурс, svoboda-news.com›arxiv/pdf/2006/svoboda-2006-)».
        П.М. Попов пише:«Землі від «угодья» Микольського і до Клепальського городища грамотами царя Михайла Федоровича 1620 року дано було в ругу духовенству Путивльської Ільїнської церкви».                
Відома духовна особа отець Сергій (Сергій Олексійович Сидоров), молодший брат вченого Олексія Олексійовича Сидорова (13.06.1891-30.06.1978) уроженця села Миколаївки Путивльського повіту Курської губернії, нині Буринський район, народився 10 лютого 1895 року в Москві в сім’ї юриста Сидорова Олексія Михайловича. Мати протоієрея Сергія Анастасія Миколаївна, була княжною Кавкасідзе. Після народження сина Анастасія померла в 1902 році.                                     З цього часу дитинство і юність Сергія пройшли в маленькому помісті Миколаївці Курської губернії Путивльського повіту (нині Буринський район). У 1920 році Сергій Олексійович женився на Тетяні Петрівні Кандибі, що вийшла з відомого українського дворянського роду (1896-1958). Пізніше 27 вересня 1937 року був страчений на Бутівському полігоні. 21 травня 1956 року був перегляд справи, посмертно реабілітований.                                                В «Записках священика Сергія Сидорова», з додатками про його життя, складених дочкою Вірою Сергіївною Бобринською, згадується про село Миколаївку Путивльського повіту (нині Буринський район) і його володарів. Зокрема: «Село розташоване від Путивля за тридцять верст. Дорога йшла по долині, де срібряною стрічкою в’ється чистий і світлий Сейм. Чорноземні лани перемежовувались з болотами, де була розкіш для дичі; де-не-де попадались невеликі ліси. Миколаївка була типовим українським селом з майданом, від якого розходились вулиці з глиняними побіленими хатами.    На майдані стояв білий з одним куполом, значно просторий храм кінця 18 ст. з невеликою вишуканою дзвіницею. Храм був в ім’я Святої Трійці.                                Село розташоване на місці старого укріплення часів самозванця(1604-1613 р.р., автор) і на картах Північної України з’явилось на початку 18 сторіччя, в той час воно називалось Тараканівкою (за деякими відомостями Таранівка, автор).                Цими землями колись володіли Черепови, Вощініни, Неплюєви, Миклашевські. Через кілька поколінь в середині 18 ст. Тараканівка перейшла в володіння Гамалеїв, а після одруження Григорія Андрійовича Полетики (народження 1725 року, Ромни, Гетьманщина,  виходець із козацької старшини, син бунчукового товариша, роменського війта Андрія Павловича Полетики, відомого як автор «Истории Русов», 1783 рік ) на Олені ІванівніІ Гамалеї (дочка відставного генерального судді війська Запорозького  Івана Гамалії),  стало володінням Полетик.                                     Назва Миколаївка стала з того часу, коли дочка Василя Григоровича Полетики Анастасія Василівна Полетика вийшла заміж за князя Семена Єфремовича Кавкасідзе і влаштувала в церкві села новий боковий вівтар в ім’я Святителя Миколая.                Нащадки колишніх власників вважали право володіння Гамалеями деяких маєтностей спірними. Тому йшов заплутаний судовий процес за володіння землями в Путивльському повіті, по якому у Анастасії Василівні повинні були відібрати всі землі в селі Миколаївка.                                              
      За сімейними переказами перебудові церкви передували ці події. Анастасія Василівна молилась перед образом Цариці Небесної, прохаючи у неї допомоги і захисту. Коли вона молилась, їй здалося, що лик образу ніби засвітився незбагненним світлом, і в той же час звичайна твердість духу з’явилась до неї.              Вона спокійно ввійшла після молитви в залу. Там її чекала горнична з листом, де повідомлялось, що рішення суду оскаржено і по височайшому повелінню належить перегляду у вищій судовій інстанції. З того часу до революції цей процес так і не був до кінця завершений.                                              
Образ Божої Матері    Анастасія Василівна перенесла в церкву села Миколаївки, розширивши і прикрасивши при цьому вівтар Святителя Миколая.     Добудова існуючого храму Святої трійці в селі Миколаївка проводилась приблизно в 1825 році на кошти Анастасії Василівни Кавкасідзе. Її чоловік Сімеон Єфремович Кавкасідзе помер після чотирьох років подружнього життя, залишивши сина Миколу і два розорених помістя.                                                
     Микола Семенович Кавкасідзе, дід отця Сергія, женився на Ользі Павлівні Ліннеман, мати якої Марія Степанівна, від народження Черепова, була володаркою помістя в с. Жуківка. Микола Семенович раптово помер 1 березня 1880 року, залишивши 7 чоловік дітей, із них четверо померли. Залишились лише син Микола і дві дочки – Настя і Варвара.                                              
      У 1841 році в селі Миколаївка була побудована мурована церква в ім’я Святого Миколая на кошти місцевого поміщика князя Кавкасідзе.                    Княгині Кавкасідзе в віці двадцяти семи років випало винести великі випробування. Був недорід, селяни голодували. Анастасія Василівна для харчування голодних розпродала всі дорогоцінності, отримані нею в придане. В той жахливий 1828 рік княгиня Кавкасідзе показала приклад самозречення. Вона сама відала розподілом харчів серед голодних і, хоч безумно любила сина, тим більше давала йому ж харчів, як і дітям кріпаків».                                                Сергій Олексійович Сидоров з дитячих років відчував всю навколишню красоту природи краю, українського степу. Він так писав потім про свій рідний край: «Широкі українські степи. Неосяжні погляду, далеко простираються вони, зливаючись з небом лазурним. По їх просторах безлісних розкинулись хутори, де в вишневих садах тонуть білі хати козаків і прикордонників. Інколи їх прорізають запилені вулиці німецьких поселень на берегах звивистих рік, несучих кришталеві води через комиші і осоку, стоять села з дворами вельмож, з парканами, де з темних алей виглядають німфи і білі боги давно забутих в віках релігії давніх народів.  Верби схилились над шляхом, що пам’ятає сурові битви, коли українці хотіли відстояти свою волю від московських військ князя Ромодановського. Дуби стоять, осіняючи шлях Катерини в Тавріду. Інколи на просторі степнім кургани з одинокою кам’яною бабою сиротливо маячать під трепет ковильний. Та шуліка далеко в ясному небі клекоче, скликаючи на бенкет своїх малих, бачачи жертву свою».                                
     Перед самою революцією княгиня Варвара Миколаївна Кавкасідзе, тітка отця Сергія, усиновила Серьожу і написала на височайше ім’я прохання про те, щоб передати титул князя і прізвище Кавкасідзе племіннику і цим зберегти потухший рід. В проханні було відмовлено і, можливо, на щастя… В післяреволюційні роки легше було бути Сидоровим, чим князем Кавкасідзе.                                                                                                                                                                    
Останнє оновлення на П'ятниця, 24 лютого 2012, 11:35
 
Герой бою за Чумакове PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Вівторок, 13 вересня 2011, 13:58



    Нещодавно у Червоній Слободі відбулося перепоховання останків вісімнадцяти червоноармійців, загиблих під час жорстоких боїв з німцями за давню Мокашевицьку переправу через р. Сейм та прибережне село Чумакове.
    Наразі стало відомо, що ранньої осені 1943 року у бою за Чумакове приймав участь і командир стрілецького взводу 383-го стрілецького полку 121-ї Рильської стрілецької дивізії 60-ї армії Центрального фронту молодший лейтенант Касим Шабанович Ахміров.
    3 вересня 1943 року до штабу 383-го стрілецького полку надійшов наказ з дивізії. У ньому наказувалося у ніч на 4 вересня силами одного батальйону форсувати ріку Сейм  та оволодіти хутором Чумаковим. Виконання наказу  командування полку доручило батальйону капітана В.В. Альбеткова.
    4 вересня  червоноармійські підрозділи форсували р. Сейм на підручних плавзасобах і непоміченими підійшли до хутора. Спочатку операція розвивалася успішно згідно з планом.  Але тут один зі взводів у темряві натрапив на ворожий передовий пост. І хоча пост був негайно знищений, однак галас сутички підняв німців до зброї і перевага нічної раптової атаки була втрачена. Гітлерівці відкрили скажений рушнично-мінометний вогонь і батальйон був вимушений залягти. То ж перша атака визволителів захлинулася і комбат Альбетков наказав своїм бійцям окопатися. Однак він не втрачав надії на те, що взвод Ахмірова все ж зайде у тил супротивникові і змінить ситуацію на краще. Так і сталося.

Детальніше...
 
Родовід буринчан PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Середа, 04 травня 2011, 09:55

 В. І. Гагін, дослідник історії краю.

Се бо мовив Ору Сварог наш:         «Як мої творіння створив вас от перст моїх…       І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш…       І Дажбо нас породив од корови Замунь,        І були ми кравенці і скуфе – анти, руси, боруси і       сурожці, - і таки стали діди русове».        ( Велесова книга)         
Питання «Хто ми і чиї ми діти?» із покоління в покоління постає перед нашими дослідниками історії. Аналогічне питання цікавить і мене.    Важливим документом нашого родоводу є "Повість временних літ». З літописної інформації можемо довідатися, що буринчани належать до слов’янської людності з назвою сіверяни, що поселялись по Десні, Сейму й Сулі (VI-X ст..) З цієї інформації можна зробити висновок, що ми належимо до родоводу надзвичайно давнього: русів-українців.

Останнє оновлення на Середа, 04 травня 2011, 10:01
Детальніше...
 
Гідна учениця академіка О. Палладіна PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Середа, 23 лютого 2011, 10:40

     Олександр Капітоненко

      Багатьом з нас  відоме ім’я видатного українського вченого-біохіміка, Героя Соціалістичної Праці,   академіка Олександра Володимировича Палладіна (1885-1972) колишнього президента Української академії наук.  Сьогодні його прізвище носять, проспект, інститут біохімії, меморіальний музей у Києві.

     Найголовніші наукові праці О.В. Палладіна присвячені вивченню біохімії вітамінів, м’язової діяльності і нервової системи. Постать Олександра Палладіна увійшла до списку найяскравіших і найталановитіших видатних діячів України за виданням “Обличчя тисячоліть 2000”.
Олександр Палладін упродовж понад шести десятиріч своєї творчої діяльності підготував і виховав численну плеяду учнів, серед яких 150 кандидатів і докторів наук, які працювали і працюють в наукових центрах України та зарубіжжя.

Останнє оновлення на Субота, 05 березня 2011, 18:06
Детальніше...
 
«ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець»

Сторінка 10 з 11
© 2017 Бібліотека Бурині. Всі права захищено!
© 2010-2011 Бібліотека Бурині: м.Буринь, Сумська обл., Україна.

Опитування

Як частенько буваєте в бібліотеці?
 

Зараз на сайті

На даний момент 11 гостей на сайті