Вхід на сайт



КАЛЕНДАР


Краєзнавство
Буринщина - біла пляма на мапі Г. Боплана PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Вівторок, 06 листопада 2012, 14:40
 
Серед найдавніших описів України є відомий твір французького інженера-картографа Гійома Ле Вассера де Боплана "Опис України, цебто кількох провінцій королівства Польщі, що простягаються від кордонів Московії до меж Трансильванії, разом з їхніми звичаями та способом життя і ведення війни". Перше, дещо коротше видання цього твору з"явилося в кількості 100 примірників 1651 року під заголовком "Опис країн Королівства Польщі, що простягаються від кордонів Московії до меж Трансильванії". Версія деяких авторів про те, що перше видання з"явилося 1650 року не знайшла досі беззаперечного підтвердження.
Як можемо побачити на фрагменті мапи Г. Боплана, територія сучасного Буринського району на Сумщині між Недригайловом (Drihalow), Конотопом (Konotop) та Путивлем (Putywle) на той час виглядала як біла пляма, тобто не була, очевидно, залюднена. На ній позначені лише Курицьке городище (Korczyno H.) на річечці Куриця  (Korka) /за археологом О.Сухобоковим  літописне місто Зартий /Заритий/ та гідроніми Терн (Tern), Чаша (Czaca), Сухий Ромен (Rumne Suche). Ніякого Бирину /Біріну/, Борині /Барині/ чи Бурині не знаходимо навіть під збільшувальним склом. Це може свідчити на користь версії про заснування нашої Бурині у другій половині ХУІІ ст.
 
Олександр Капітоненко
м. Суми
 
Ст. Путивль (Красне) у спогадах М. П. Василенка PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
П'ятниця, 21 вересня 2012, 13:59
Читачам, либонь, відоме ім"я Миколи Прокоповича Василенка - історика та правознавця, державного і громадського діяча, одного із засновників Української Академії наук, її другого президента у 1921-1922 рр.
Народився він 1866 року у с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині с. Червоне Глухівського району Сумської області).
 
Навчався в прогімназії м. Глухова Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Дерптського університету, який закінчив 1890 року. 1893-1903 роках викладав у київських гімназіях, у 1917 році — попечитель Київської учбової округи, у квітні-жовтні 1918 року — міністр освіти і мистецтв України. У липні 1921 — лютому 1922 р. виконував обов'язки президента Української академії наук. У 1925-1929 роках — голова Соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук, у 1925-1933 — Постійної комісії з вивчення східно-руського та українського права.
Останнє оновлення на П'ятниця, 21 вересня 2012, 14:14
Детальніше...
 
З історії Буринської цукроварні PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Середа, 11 квітня 2012, 08:33

Оцінка Буринської цукроварні станом на 1905 рік

У Державному архіві Сумської області у фонді 445 зберігається оцінка Буринського цукрового заводу наступного змісту:


"Наприкінці минулого року завершена побудова Буринського цукрорафінадного заводу "Товариства курських бурякоцукрових та рафінадних заводів". Для оцінювання цього заводу через його оподаткування земськими зборами, а також для виконання постанови повітового земського зібрання від 25 вересня минулого 1904 року повітова управа прохала губернську відрядити інженера, якою і був відряджений інженер страхового відділу губернського земства, фахівець з оцінювання пан Александров.
Розпочавши у грудні 1904 року оцінювання заводу, пан Александров склав про те акт, підписаний ним, уповноваженим заводу паном Ширманом та членом управи К.[ирилом] Г.[ригоровичем] Масалітіновим.

Останнє оновлення на Середа, 11 квітня 2012, 08:37
Детальніше...
 
З історії села Миколаївка PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Четвер, 22 вересня 2011, 08:17

 

Матеріал зібрав та підготував до друку   В.І. Гагін, дослідник історії краю (м. Буринь)                                              

                                                05.09.2011р.        
                           Можливо с. Миколаївка поселене на місці стародавнього руського городища Заритий, яке згадується в давньоруських літописах (позначено на карті Чернігівська земля і її сусіди в 12 ст.). Нині московський, а раніше український археолог Ю. Моргунов твердо дотримується версії, що давньоруське місто Заритий (Зартий) – це городище в урочищі Валки на околиці села Миколаївки Буринського району Сумської області. Його версія вважається найбільш вірогідною, бо починаючи з 1972 року вчений керував Посольською археологічною експедицією, яка плідно досліджувала літописні міста Сумщини, зокрема й Буринщини.                                               
      «За документами першої половини 16 ст. на території села Миколаївка відоме городище під назвою» Юрієве городище на усть Куриці». У 30-х роках 17 ст. була спроба заселити пусте городище роменським урядником К. Сіножицьким, але спроба виявилась невдалою. Укріплення городища у першій половині 17 ст. були використані для видобутку селітри ватагою з Речі Посполитої і тут розташувався селітроварний стан (Коротя О.В., Осадчий Є.М., Буринський краєзнавчий вісник, випуск 1, 2010р.)».                     
     Називаючи це городище «Юрієве городище на усть Куриці», зберегли ім’я турівського князя Юрія Ярославовича , котрий володів Заритим 1159 року. Однак, на відомій мапі французького картографа Г. Боплана місто уже назване за ім’ям річки Куриця (Електронний ресурс, svoboda-news.com›arxiv/pdf/2006/svoboda-2006-)».
        П.М. Попов пише:«Землі від «угодья» Микольського і до Клепальського городища грамотами царя Михайла Федоровича 1620 року дано було в ругу духовенству Путивльської Ільїнської церкви».                
Відома духовна особа отець Сергій (Сергій Олексійович Сидоров), молодший брат вченого Олексія Олексійовича Сидорова (13.06.1891-30.06.1978) уроженця села Миколаївки Путивльського повіту Курської губернії, нині Буринський район, народився 10 лютого 1895 року в Москві в сім’ї юриста Сидорова Олексія Михайловича. Мати протоієрея Сергія Анастасія Миколаївна, була княжною Кавкасідзе. Після народження сина Анастасія померла в 1902 році.                                     З цього часу дитинство і юність Сергія пройшли в маленькому помісті Миколаївці Курської губернії Путивльського повіту (нині Буринський район). У 1920 році Сергій Олексійович женився на Тетяні Петрівні Кандибі, що вийшла з відомого українського дворянського роду (1896-1958). Пізніше 27 вересня 1937 року був страчений на Бутівському полігоні. 21 травня 1956 року був перегляд справи, посмертно реабілітований.                                                В «Записках священика Сергія Сидорова», з додатками про його життя, складених дочкою Вірою Сергіївною Бобринською, згадується про село Миколаївку Путивльського повіту (нині Буринський район) і його володарів. Зокрема: «Село розташоване від Путивля за тридцять верст. Дорога йшла по долині, де срібряною стрічкою в’ється чистий і світлий Сейм. Чорноземні лани перемежовувались з болотами, де була розкіш для дичі; де-не-де попадались невеликі ліси. Миколаївка була типовим українським селом з майданом, від якого розходились вулиці з глиняними побіленими хатами.    На майдані стояв білий з одним куполом, значно просторий храм кінця 18 ст. з невеликою вишуканою дзвіницею. Храм був в ім’я Святої Трійці.                                Село розташоване на місці старого укріплення часів самозванця(1604-1613 р.р., автор) і на картах Північної України з’явилось на початку 18 сторіччя, в той час воно називалось Тараканівкою (за деякими відомостями Таранівка, автор).                Цими землями колись володіли Черепови, Вощініни, Неплюєви, Миклашевські. Через кілька поколінь в середині 18 ст. Тараканівка перейшла в володіння Гамалеїв, а після одруження Григорія Андрійовича Полетики (народження 1725 року, Ромни, Гетьманщина,  виходець із козацької старшини, син бунчукового товариша, роменського війта Андрія Павловича Полетики, відомого як автор «Истории Русов», 1783 рік ) на Олені ІванівніІ Гамалеї (дочка відставного генерального судді війська Запорозького  Івана Гамалії),  стало володінням Полетик.                                     Назва Миколаївка стала з того часу, коли дочка Василя Григоровича Полетики Анастасія Василівна Полетика вийшла заміж за князя Семена Єфремовича Кавкасідзе і влаштувала в церкві села новий боковий вівтар в ім’я Святителя Миколая.                Нащадки колишніх власників вважали право володіння Гамалеями деяких маєтностей спірними. Тому йшов заплутаний судовий процес за володіння землями в Путивльському повіті, по якому у Анастасії Василівні повинні були відібрати всі землі в селі Миколаївка.                                              
      За сімейними переказами перебудові церкви передували ці події. Анастасія Василівна молилась перед образом Цариці Небесної, прохаючи у неї допомоги і захисту. Коли вона молилась, їй здалося, що лик образу ніби засвітився незбагненним світлом, і в той же час звичайна твердість духу з’явилась до неї.              Вона спокійно ввійшла після молитви в залу. Там її чекала горнична з листом, де повідомлялось, що рішення суду оскаржено і по височайшому повелінню належить перегляду у вищій судовій інстанції. З того часу до революції цей процес так і не був до кінця завершений.                                              
Образ Божої Матері    Анастасія Василівна перенесла в церкву села Миколаївки, розширивши і прикрасивши при цьому вівтар Святителя Миколая.     Добудова існуючого храму Святої трійці в селі Миколаївка проводилась приблизно в 1825 році на кошти Анастасії Василівни Кавкасідзе. Її чоловік Сімеон Єфремович Кавкасідзе помер після чотирьох років подружнього життя, залишивши сина Миколу і два розорених помістя.                                                
     Микола Семенович Кавкасідзе, дід отця Сергія, женився на Ользі Павлівні Ліннеман, мати якої Марія Степанівна, від народження Черепова, була володаркою помістя в с. Жуківка. Микола Семенович раптово помер 1 березня 1880 року, залишивши 7 чоловік дітей, із них четверо померли. Залишились лише син Микола і дві дочки – Настя і Варвара.                                              
      У 1841 році в селі Миколаївка була побудована мурована церква в ім’я Святого Миколая на кошти місцевого поміщика князя Кавкасідзе.                    Княгині Кавкасідзе в віці двадцяти семи років випало винести великі випробування. Був недорід, селяни голодували. Анастасія Василівна для харчування голодних розпродала всі дорогоцінності, отримані нею в придане. В той жахливий 1828 рік княгиня Кавкасідзе показала приклад самозречення. Вона сама відала розподілом харчів серед голодних і, хоч безумно любила сина, тим більше давала йому ж харчів, як і дітям кріпаків».                                                Сергій Олексійович Сидоров з дитячих років відчував всю навколишню красоту природи краю, українського степу. Він так писав потім про свій рідний край: «Широкі українські степи. Неосяжні погляду, далеко простираються вони, зливаючись з небом лазурним. По їх просторах безлісних розкинулись хутори, де в вишневих садах тонуть білі хати козаків і прикордонників. Інколи їх прорізають запилені вулиці німецьких поселень на берегах звивистих рік, несучих кришталеві води через комиші і осоку, стоять села з дворами вельмож, з парканами, де з темних алей виглядають німфи і білі боги давно забутих в віках релігії давніх народів.  Верби схилились над шляхом, що пам’ятає сурові битви, коли українці хотіли відстояти свою волю від московських військ князя Ромодановського. Дуби стоять, осіняючи шлях Катерини в Тавріду. Інколи на просторі степнім кургани з одинокою кам’яною бабою сиротливо маячать під трепет ковильний. Та шуліка далеко в ясному небі клекоче, скликаючи на бенкет своїх малих, бачачи жертву свою».                                
     Перед самою революцією княгиня Варвара Миколаївна Кавкасідзе, тітка отця Сергія, усиновила Серьожу і написала на височайше ім’я прохання про те, щоб передати титул князя і прізвище Кавкасідзе племіннику і цим зберегти потухший рід. В проханні було відмовлено і, можливо, на щастя… В післяреволюційні роки легше було бути Сидоровим, чим князем Кавкасідзе.                                                                                                                                                                    
Останнє оновлення на П'ятниця, 24 лютого 2012, 11:35
 
Герой бою за Чумакове PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Вівторок, 13 вересня 2011, 13:58



    Нещодавно у Червоній Слободі відбулося перепоховання останків вісімнадцяти червоноармійців, загиблих під час жорстоких боїв з німцями за давню Мокашевицьку переправу через р. Сейм та прибережне село Чумакове.
    Наразі стало відомо, що ранньої осені 1943 року у бою за Чумакове приймав участь і командир стрілецького взводу 383-го стрілецького полку 121-ї Рильської стрілецької дивізії 60-ї армії Центрального фронту молодший лейтенант Касим Шабанович Ахміров.
    3 вересня 1943 року до штабу 383-го стрілецького полку надійшов наказ з дивізії. У ньому наказувалося у ніч на 4 вересня силами одного батальйону форсувати ріку Сейм  та оволодіти хутором Чумаковим. Виконання наказу  командування полку доручило батальйону капітана В.В. Альбеткова.
    4 вересня  червоноармійські підрозділи форсували р. Сейм на підручних плавзасобах і непоміченими підійшли до хутора. Спочатку операція розвивалася успішно згідно з планом.  Але тут один зі взводів у темряві натрапив на ворожий передовий пост. І хоча пост був негайно знищений, однак галас сутички підняв німців до зброї і перевага нічної раптової атаки була втрачена. Гітлерівці відкрили скажений рушнично-мінометний вогонь і батальйон був вимушений залягти. То ж перша атака визволителів захлинулася і комбат Альбетков наказав своїм бійцям окопатися. Однак він не втрачав надії на те, що взвод Ахмірова все ж зайде у тил супротивникові і змінить ситуацію на краще. Так і сталося.

Детальніше...
 
«ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець»

Сторінка 10 з 12
© 2017 Бібліотека Бурині. Всі права захищено!
© 2010-2011 Бібліотека Бурині: м.Буринь, Сумська обл., Україна.

Опитування

Як частенько буваєте в бібліотеці?
 

Зараз на сайті

На даний момент 118 гостей на сайті