Вхід на сайт



КАЛЕНДАР



Буринь: два роки під німецькою окупацією (З щоденника Євдокії Яківни Ковальової (Кольченко) PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Четвер, 14 грудня 2017, 15:51

 
22 червня 1941 р.
День, який і без запису назавжди запам’ятається – назавжди. Ніколи не писала таких рядків на кшталт щоденника, а зараз запишу. 
 
Неділя. Який чудовий ранок! Кожен зайнятий своєю справою. Точаться домашні розмови. Та ось раптом заговорило радіо і все відразу змінилося. Почався тяжкий для усіх людей час.
 
О 14-й годині батька викликають на пошту. Раптом на подвір’ї з’являється Петро З.[Загинайлов?], який наказав мені йти до друкарні. Там уже всі зібралися. По радіо передається звернення до народу. Скрізь тяжкі зітхання, голосний плач, сльози. 
Повернулися додому пізно. Тут всі мовчазні. Батько ще й досі не повернувся. Бабуся говорить, що вона вже пережила дві війни 1905 та 1917 рр., а потім замовкає і лише плаче, бо загинув дідусь, якого ми, діти, не знали.
23 червня 1941 р.
Знову на роботі. Біля військкомату повно людей. Чути плач жінок та крики дітей.
24 червня 1941 р. та наступні дні без змін.
Війна не втихає. Батько вночі чергує, а вдень працює на сортуванні листів.
3 липня 1941 року
На ст. Путивль налітають ворожі літаки, бомбардують. Багато жертв. Загинула подруга Таня Л. Яке страхіття!
10 липня 1941 р.
У Бурині вже червоноармійці. З кожним днем все інтенсивніше бомбардування.
11 липня 1941 р.
У друкарні всіх хлопців забрали на фронт. Залишаємося я, Н.П. та П[етро]З[агинайлов], а у редакції Т.П., А.І. та П.Ш. Таня секретарює. Приймаю цінності друкарні і верстку газети (а я ж ще до пуття не вмію набирати, не те що верстати). Боже, що ж робити? Старий не хоче допомагати, каже, що було б не братися. Чому не довірили все це йому? Він залишає друкарню. Газета, хоча й з запізненням, та все ж виходить.
13 липня 1941 р.
У Бурині з’являються евакуйовані.
15 липня 1941 р.
З райкому партії прислали двох жінок, евакуйованих з Білорусі. Стає легше. Соня П. та Руфа набирають добре. У них є чому повчитися. Коректура у них чиста і набирають вони дуже швидко. Вони добрі жінки, не кричать на мене як старий і все показують, як належить робити. В друкарні вони працюють давно – Соня десять років, Руфа сім років, а я лише один рік та сім місяців. Вони живуть у нас. У Соні двійко дітей, донька Оленка хворіє.
20 липня 1941 р.
Надійшло обладнання з друкарні, де працювали жінки. Прибуло багато чоловіків-наборщиків та друкарів. Подейкують, що має надійти ще частина. Всі засмучені, голодні, мокрі. Розмістили кого де. Наша газета виходить. В редакції лише жінки. Та й ті більше у селах, ніж вдома. 
22 липня 1941 р.
Від Віктора отримую листа. Він запитує, хто залишився з друзів та товаришів по роботі.
25 липня 1941 р.
Знову лист від Віктора. Просить частіше писати.
30 липня 1941 р. 
Мимохідь появляється Віктор. Він іде з частиною, яка відступає. Зайшов до друкарні. Я не витримую, плачу як мала дитина. Мені жаль Віктора – він сирота. Жив у колгоспі, а працював ось тут, біля мого «Реала». Рік, як пішов на дійсну службу. Він мені пише і його листи теплі. І ось сьогодні, коли війна розвісила над усіма свої злісні крила, Віктор сказав, щоб я на нього чекала, бо він мене любить. Вікторе, друже! Навіщо це? Говорить, що чекав листів лише від мене. Віктор поїхав, він на фронті.
5 серпня 1941 р.
Виїжджає друкарня з Білорусі. Знову залишаємося удвох з Петром. Таня – секретарем. Отак і мучимо нашого «Колективіста».
10 серпня 1941 р.
У селі багато військових та евакуйованих.
25 серпня 1941 р.
Припиняється випуск газети. У друкарні військові. Я їм допомагаю.
26 серпня 1941 р.
Знову лист від Віктора та ще два від наборщиків Олексія та Мишка.
27 серпня 1941 р.
Знищуємо документи.
28 серпня 1941 р. 
Закопуємо шрифт. Розмова з Могилевським. Розписка про нерозголошення таємниці. Від’їздить родина А[нни] І[ванівни]. Все, закінчилося добре життя.
3 вересня 1941 р.
Батько наказав сидіти вдома і нікуди не вештатися. Який це страшний наказ! Я не вмію сидіти вдома. Ще з дитинства я мало сиджу вдома – весь час у полі та біля корови. Гуси, потім школа, хвороба матері залишали вдома. Та лише на півроку. А наразі батько, якого завжди не було у домівці, позаяк займався зі своїми листами та посилками, наказав сидіти вдома.
4 вересня 1941 р.
Лист від Віктора. Знову прохання чекати. Вікторе, не турбуйся! Я люблю тебе і чекаю на тебе. Тож наше кохання залишиться і збережеться чистим і нічим не зганьбленим. Вікторе, я чекаю!
7 вересня 1941 р.
На подвір’ї стоять червоноармійці, розповідають про знущання гітлерівців. Боже, як страшно! Які гарні червоноармійці. І всі схожі на Віктора.
15 вересня 1941 р.
Дощ, холод, все кругом сіре. Картопля залишається некопаною. Записи не веду, бо вдома на мене кричать. 
До Бурині вступають німці. Пересуваються парадним маршем, співають. Прямують зі Степанівки прямо на площу, де кидають гранату та збивають погруддя Леніна. І далі йдуть маршем з піснями.
4 жовтня 1941 р.
Німці гасають по хатах, хардекають, тягнуть все підряд. Морозиха очікувала хоч і гіршого, аби іншого. Ну й діждалася лише того, що зайняла свої розкуркулені хати. І що ти в них будеш робити?
10 жовтня 1941 р. 
З’являється Захарченко, організовує нову владу.
13 жовтня 1941 р.
Приміщення пошти переходить до рук нової влади. З’являються Юхим Ніколенко, Роман Ткаченко, Трохим Баранов, конюхи: дід Турлянський та якийсь рудий (бабуся каже, це Філонцев). Хата поряд з поштою, тож ні вийти ні постояти: цілу ніч гуркіт, крики, лайка.
17 жовтня 1941 р.
З’являється Антон Кліпіков. Питає, хто розсипав шрифт і де частини з машини. Перед очима у мене рядки з розписки про нерозголошення таємниці. Відповідаю, що шрифт і все забрали військові.
20 жовтня 1941 р.
Сам Кліпіков організовує друкарню.
25 жовтня 1941 р.
З’являється начальник поліції та його друг. Вони з німців-колоністів. Починається організація нової поліційної влади.
28 жовтня 1941 р.
Встановлюється влада поліції.
29 жовтня 1941 р.
На подвір’ї пошти з’являються приведені поліцією Половком та Телячим люди, які ледве тягнуть ноги. Серед них Іван., Хар. та дядя Стьопа Лістунов. Їх заганяють до флігеля у дворі пошти. Вночі за стіною знову гупання та крики. На ранок у флігелі нікого нема. Куди діли людей - невідомо.
2 листопада 1941 р.
Батько наказав порвати записи, заховати всі листи та фото Віктора, а воно лише одне. В пам’яті постає все, що пройшло: дитинство і трішки роботи.
5 листопада 1941 р.
На площі багато поліцаїв та їх прихильників. Розбивають збите погруддя Леніна. П’яний поліцай Павло Гніденко навіть принародно справляє нужду на погруддя. Боже, який сором! Раніше так ніхто б не вчинив.
7 листопада 1941 р.
З приміщення пошти окупаційна влада переходить до Будинку піонерів. Тут появляються прокурор Чорновольський та Ткаченко (Крестій?). Боже, навіть І.І. Литвиненко і той у начальстві!
10 листопада 1941 р.
З’являються оголошення на парканах про винагороду тим, хто видасть партизана або комуніста.
11 листопада 1941 р.
В приміщенні аптеки розташовується нова організація під орудою Кузьменка. Він проводить збори поліцаїв прямо на вулиці проти нас, а їх наїхало до біса.
16, 17, 18 листопада 1941 р.
Тортури. Тут з’явилися поліцаї Мазнов, Юра прибиральниці Марусі, новий Іванченко (чи Іваненко), Кукушка [Конопленко], Довгоп’ят [Іван Петрович], Коляда, Базима, Кободок [Лістунов] та між ними чорт лисий Кліпіков. Кажуть, що Іваненко лютий. Він не знімає з руки нагайки і навіть додому ходить з нею. 
Вишикували комсомольців (а їх нагнали бозна скільки). Стоїмо. Таня десь попереду. Вона говорить, що їй чомусь не страшно. Мотя Симоненко в перших рядах. Гайт проголошує промову, акцентуючи на тому, що вся партія та комсомол розтоптані військами німців. Тут чується несамовитий крик Моті Симоненко. То Кукушка [Конопленко] та Кободок [Лістунов] “стараються”, а Іваненко нагайкою періщить по руках та ногах та по чому попаде. Як хочеться плюнути йому в обличчя!
Велять йти до [Павловського] саду, де будуть карати активістів. Хтось сіпає мене за руку, але я не бачу нікого. Знову хтось потягнув за руку. Появився Тимофій Устик. Чому він тут? Наказує мені негайно йти звідси та забирає з собою ще двох людей. 
За пам’ятником баба Морозиха питає, чи ми ще будемо вступати до комсомолу. Плачу, бо все болить, а вона глузує. З’являється мама, яка мене забирає, а ноги не несуть. Баба Морозиха знову щось гавкає. Вона прийшла подивитися на побоїще.
25 листопада 1941 р.
Знову у саду побоїще, увечері розстріл. Люди ходять мовчазні, немов чумні.
26 листопада 1941 р.
Гонять прибирати сараї поліції. Мілюкін дає наряд вимити їх чисто, а там страхіття: кімнатка маленька, її підлога вся у крові. Турлянський шкрябає дошки, ми з Вірою миємо. Приходять ще дві жінки, які весь час проклинають гадів-поліцаїв. Потім одна з жінок пішла, а друга сказала, що вона підіслана поліцією. Йдемо додому.
3 грудня 1941 р. 
Знову розстріл. Багато людей з [цукрового]заводу. Подейкують, що 30 осіб розстріляли.
12 грудня 1941 р.
Знову загадують на роботу прати німцям білизну.
17 грудня 1941 р.
Розстріл. Дома знову лають за записи. Батько сказав, що порве і мене вижене з дому Неправда, тату! Порвати зможеш, а мене ти бережеш. Не пускають знову нікуди. Баба Льоля допомагає через Ів. Ів. і я не ходжу на роботу. Лише їм все роблю, бо Ліда вже старшиниха. Роблю все, що каже баба Льоля – важке й легке. Як кажуть, корюся.
20 грудня 1941 р.
Литвиненко перевозить будинок з «Заготзерно» і будує собі. Робочої сили у нього багато.
30-31 грудня 1941 р.
Під Новий рік хлопці хочуть «полювати», але не вдається. Ходять чутки, що це хлопці з вул. Поляна.
7 січня 1942 р.
Різдво. Поліцаї п’яні. Гонять чистити дорогу до Степанівки. Мілюкін вдарив тьотю Варю з заводу за те, що вона сказала на німця «фріц».
13 січня 1942 р. 
З’являється жінка Марченка з сином Феліксом.
21 січня 1942 р.
Весілля у старшини Захарченка. Задіяно цілу низку транспорту для вінчання. Від квартири до церкви стоять патрулі. Йому 50 років, а їй 20. Маріє, що ти робиш?
27 січня 1942 р.
Весілля у Гайта. За нього виходить Ольга. Господи, Ольго! Що це – правда чи сон?
5 лютого 1942 р. 
Розстріляли В. Загинайлова. Дід Турлянський каже, що його видала жінка Гайта.
Січень 1942 р.
Люди говорять, що хлопці Мінакера здалися в полон і прийшли сюди, де їх розстріляли. Кажуть, що Баранов їх особисто розстріляв. Не може бути – хлопці ніколи не повинні здаватися німцям.
10 січня 1942 р.
У Баранова весілля. Марія виходить за Петренка – віруючі знюхалися. На весіллі у рай- управі гуляє вся свита.
13 січня 1942 р.
Весілля у Оранських. Тамара - жінка начальника. Вона вродлива, дуже гарно вбрана. В церкві дуже багато народу. Всі не вірять щодо неї.
29 січня 1942 р.
Одружується Володька – син старшини. Бере Ніну Яцук з заводу, одну з найкрасивіших дівчат Бурині.
Одружуються Серженко і Д. Кутенко. Всі виходять заміж: Катя, Наталя, Марія.
23 лютого 1942 р. 
Таню забирають у поліцію. Кліпіков каже, що її розстріляли.
25 (чи 26) лютого 1942 р.
Сьогодні (не знаю числа, Боже, вже рехнулася) приходить Кліпіков і забирає мене з собою до поліції. Там сидять Мілюкін та Мазнов. Сказали Кліпікову сісти за стіл. Входять Макаренко і Лашманов. Мілюкін питає, хто розсипав шрифт і де знаходяться останні цінності та документи. 
Виринає в пам’яті розписка, Ганна Ів[анівна], Могилевський і два червоноармійці. Відповідаю, що все забрали військові і один з них розсипав шрифт. Я його не знаю, бо він військовий. Архів спалили.
В приміщення зайшов Іваненко і сказав, щоб йшли, бо він привіз «шваль» з Черепівки. Мазнов з Макаренком вийшли. Мілюкін знову питає про документи і де перебуває родина Васильченко.
Заходить Телячий, позвав Мілюкіна, про щось тому говорив. Мілюкін повертається і говорить, щоб я подумала і розповіла Кліпікову, де все знаходиться. За це мені буде гарний жених. Наказав потім йти додому. 
Я вийшла. В очах темно, ноги не слухаються. До мене підійшла Варя Теляча і сказала, що мама моя просила Ів. Лук., щоб він допоміг.
3 березня 1942 р.
Кліпіков знову заходить до хати та наказує подумати, де воно все. Відповідаю, що не знаю, хоч зараз стріляйте.
4 березня 1942 р.
Телячі приходять за молоком. Бабуся віддає все молоко, що було, а собі нічого не залишила. Відмовити не можна, бо він виручив. Його всі бояться.
5 березня 1942 р.
Віра виходить заміж. Недбайлюк вже старий, а вона молода і гарна.
8 березня 1942 р.
У мене день народження. Батько у цей день завжди приносив цукерки. Зараз нема нічого.
10 березня 1942 р.
Вербування до Німеччини. Добровільно їдуть А. Лістунова та один з поліцаїв.
13 березня 1942 р.
Баба Льоля каже, що Анохін їде до Німеччини, але поїздка відтермінувалася до наступної партії.
20 березня 1942 р.
Вночі біля старшини знято з поста поліцаїв. Подейкують, що поліція залишила пост і пішла в партизани, бо хлопці були з військовополонених.
22 березня 1942 р.
Схоплено групу десантників. Їх видали. Всі їдуть на партизан. Керують Іваненко і Макаренко.
23 березня 1942 р.
Партизани в Путивлі. У нас паніка.
3 квітня 1942 р.
Знову партизани.
4 квітня 1942 р.
Батькові сказав один чех, який знає російську мову, що німці починають відступати. Однак батько каже, що він хоче дізнатися [про] наш намір.
Квітень – травень 1942 р.
Ці місяці були багатими на вербування та стрілянину. Лашманов вже став офіцером. Юра Мазнов теж розбагатів, ходить при ременях.
9-13 червня 1942 р.
У Степанівці партизани пустили поїзд під укіс. Мадяри закололи хлопця-пастушка 10-ти років, завдавши йому одинадцять ран.
25 червня 1942 р.
Знову наскочили партизани – виникла велика паніка. Ольга [Гайт?] хвилюється.
27 червня 1942 р. 
Прийшла хвороба – відмовили ноги.
24 липня 1942 р. 
Велике вербування. Зігнали до робітничого клубу всю молодь 1921-25 рр. народження. Мене везуть підводою на комісію. Все болить, що не хочеться жити, а живеш. Підійшли до возу Литвиненко Ів. Ів. та Мілюкін. Один німець та лікар Федоров примушують підвестися, а я вже місяць, як не ходжу ногами.
16 грудня 1942 р.
Прохворіла до 16 грудня. У цей день перший раз після хвороби пройшлася по хаті. Треба триматися, хоча ноги підкошуються і в голові крутиться. Приходить провідувати Віра, яка повідомила, що наші наступають дуже потужно, тільки Валентин говорить, що їх розіб’ють.
Записів немає
Січень 1943 р.
Місяць січень нічим не відрізняється – розстріли, катування. Розстріляли Фоменка (кращого зв’язківця) та Ярмоленка десь діли (нашого родича, такого доброго).
Всі дівчата повиходили заміж.
9 лютого 1943 р.
Ходять по хатах, шукають партизанів.
Березень 1943 р.
Місяць партизанів. Поліцаї скаженіють, все більше ненавидять наших людей.
4 травня 1943 р.
У Бурині з’являються листівки.
5 травня 1943 р.
Кузьменко відправляє поліцію на партизан і їх сила. Повернулися потріпаними.
6 травня 1943 р.
Пізнаю Павлюченка. Його знаю, але прізвища [імені?]не знаю.
6 червня 1943 р.
Полю картоплю на дальньому городі. Ранній ранок. Мати з батьком пораються по господарству. Я пішла на город. Полоти не хочеться – хоча б скоріше настала спека. У цей час на городі Цуки з’явився німець і один чоловік. Потім прийшли два поліцаї з лопатою у руках, яку віддали тому чоловікові. У цей час підійшли нові поліцаї Макаренко та Іваненко. Чоловік почав копати яму, скинувши сорочку. І коли вже яма була йому по груди, я пішла. І щойно вийшла на вулицю, пролунали два постріли.
Я розповіла про це батькові. Той розхвилювався і сказав: «Хами, що хочуть, те й роблять!».
Останні дні все у паніці. Стає чути канонаду. Паніка й у німців. Вже видно, що вони драпають.
……………………………………………………………………………………………….
Записи не ведуться. Йдуть знущання, катування по-тихому.
9 вересня 1943 р.
Німці втекли.
18 вересня 1943 р.
Вже повертаються з евакуації організації.
20 вересня 1943 р.
Лист від Ємельянцевої – як приємно.
22 вересня 1943 р.
Розправа з Кузьменком.
25 вересня 1943 р.
Почала працювати пошта.
29 вересня 1943 р.
Приїздить Г[анна] I[ванівна] .
30 вересня 1943 р.
Йдемо до друкарні. Там все розсипане - та купа, яку зсипали два роки тому.
5 жовтня 1943 р.
Відкопуємо шрифт.
6 жовтня 1943 р.
Розбираємо купу шрифту. Набір учнів до друкарні.
7 жовтня 1943 р.
Майстер дядя Привалов ремонтує машину.
15 жовтня 1943 р.
Народжується нова газета – така малесенька.
18 жовтня 1943 р.
Лист від Олексія Дехн[іча]. Чому немає від Віктора? Невже не хоче писати? Не хочеться вірити ні в що.
25 жовтня 1943 р.
Лист від Віктора лише з п’ятнадцяти слів. Хоче знати, чи ми живі. Відповідаю на 6-ти аркушах – ціле послання.
6 листопада 1943 р.
Отримую вітальну [листівку] від В.Д.Б. (Яка красива листівка, він же малює сам).
7 листопада 1943 р.
Мітинг. Як гарно – всі свої, але [навколо] все розбите, страшне.
9 листопада 1943 р.
Зустрічаю дружину Кліпікова, яка чомусь не вітається. Мабуть, сердиться через те, що не допомогла Антонові.
10 листопада 1943 р.
Приїздить сім’я Г[анни] I[ванівни]. Тепер Т. П[ривалов] - свій майстер машини, завжди полагодить.
15 листопада 1943 р.
Лист від Віктора. Вікторе, чому турбуєшся? Я жива так, як і була, лише стала трохи розумнішою. Умію більше мовчати. Не турбуйся, вір мені. Берегли мене всі рідні.
17 листопада 1943 р.
Три листи від Віктора та один від Бабенка В.Д.
18 листопада 1943 р.
Лист від Віктора. Вікторе, не турбуйся. Я чекала і чекаю на тебе. Наша дружба нічим не затьмарена, нічим не дорікнеш мені.
19 листопада 1943 р.
Батько тяжко захворів, у сім’ї хвилювання.
…………………………………………………………………….
Батько потроху видужує.
2 грудня 1943 р.
Лист від Віктора.
5 грудня 1943 р.
Лист Від Віктора.
6 грудня 1943 р.
Ганна Іванівна хворіє.
Далі все йде так, як треба. Працюємо скільки можемо. Поранені товариші повертаються, стають до праці. Мама у колгоспі, батько хворіє.
1944 рік
Вже багато людей приступило до праці. Приходять листи від Віктора, хлопців. Приїхали старі Мінакери та Хая. Сорок четвертий [рік] пройшов у труді.
29 квітня 1945 р.
Загинув Віктор – яка тяжка звістка не лише для мене, але й для всієї родини, бо листи Віктора були ждані. Яка мені тяжка втрата…

Підготував Олександр Капітоненко
На світлині: авторка щоденника Євдокія Яківна Ковальова (Кольченко)



Останнє оновлення на Четвер, 14 грудня 2017, 16:02
 
© 2018 Бібліотека Бурині. Всі права захищено!
© 2010-2011 Бібліотека Бурині: м.Буринь, Сумська обл., Україна.

Опитування

Як частенько буваєте в бібліотеці?
 

Зараз на сайті

На даний момент 139 гостей на сайті