Вхід на сайт



КАЛЕНДАР



З історії села Миколаївка PDF Друк e-mail
Краєзнавчі розвідки - Краєзнавство
Написав Administrator   
Четвер, 22 вересня 2011, 08:17

 

Матеріал зібрав та підготував до друку   В.І. Гагін, дослідник історії краю (м. Буринь)                                              

                                                05.09.2011р.        
                           Можливо с. Миколаївка поселене на місці стародавнього руського городища Заритий, яке згадується в давньоруських літописах (позначено на карті Чернігівська земля і її сусіди в 12 ст.). Нині московський, а раніше український археолог Ю. Моргунов твердо дотримується версії, що давньоруське місто Заритий (Зартий) – це городище в урочищі Валки на околиці села Миколаївки Буринського району Сумської області. Його версія вважається найбільш вірогідною, бо починаючи з 1972 року вчений керував Посольською археологічною експедицією, яка плідно досліджувала літописні міста Сумщини, зокрема й Буринщини.                                               
      «За документами першої половини 16 ст. на території села Миколаївка відоме городище під назвою» Юрієве городище на усть Куриці». У 30-х роках 17 ст. була спроба заселити пусте городище роменським урядником К. Сіножицьким, але спроба виявилась невдалою. Укріплення городища у першій половині 17 ст. були використані для видобутку селітри ватагою з Речі Посполитої і тут розташувався селітроварний стан (Коротя О.В., Осадчий Є.М., Буринський краєзнавчий вісник, випуск 1, 2010р.)».                     
     Називаючи це городище «Юрієве городище на усть Куриці», зберегли ім’я турівського князя Юрія Ярославовича , котрий володів Заритим 1159 року. Однак, на відомій мапі французького картографа Г. Боплана місто уже назване за ім’ям річки Куриця (Електронний ресурс, svoboda-news.com›arxiv/pdf/2006/svoboda-2006-)».
        П.М. Попов пише:«Землі від «угодья» Микольського і до Клепальського городища грамотами царя Михайла Федоровича 1620 року дано було в ругу духовенству Путивльської Ільїнської церкви».                
Відома духовна особа отець Сергій (Сергій Олексійович Сидоров), молодший брат вченого Олексія Олексійовича Сидорова (13.06.1891-30.06.1978) уроженця села Миколаївки Путивльського повіту Курської губернії, нині Буринський район, народився 10 лютого 1895 року в Москві в сім’ї юриста Сидорова Олексія Михайловича. Мати протоієрея Сергія Анастасія Миколаївна, була княжною Кавкасідзе. Після народження сина Анастасія померла в 1902 році.                                     З цього часу дитинство і юність Сергія пройшли в маленькому помісті Миколаївці Курської губернії Путивльського повіту (нині Буринський район). У 1920 році Сергій Олексійович женився на Тетяні Петрівні Кандибі, що вийшла з відомого українського дворянського роду (1896-1958). Пізніше 27 вересня 1937 року був страчений на Бутівському полігоні. 21 травня 1956 року був перегляд справи, посмертно реабілітований.                                                В «Записках священика Сергія Сидорова», з додатками про його життя, складених дочкою Вірою Сергіївною Бобринською, згадується про село Миколаївку Путивльського повіту (нині Буринський район) і його володарів. Зокрема: «Село розташоване від Путивля за тридцять верст. Дорога йшла по долині, де срібряною стрічкою в’ється чистий і світлий Сейм. Чорноземні лани перемежовувались з болотами, де була розкіш для дичі; де-не-де попадались невеликі ліси. Миколаївка була типовим українським селом з майданом, від якого розходились вулиці з глиняними побіленими хатами.    На майдані стояв білий з одним куполом, значно просторий храм кінця 18 ст. з невеликою вишуканою дзвіницею. Храм був в ім’я Святої Трійці.                                Село розташоване на місці старого укріплення часів самозванця(1604-1613 р.р., автор) і на картах Північної України з’явилось на початку 18 сторіччя, в той час воно називалось Тараканівкою (за деякими відомостями Таранівка, автор).                Цими землями колись володіли Черепови, Вощініни, Неплюєви, Миклашевські. Через кілька поколінь в середині 18 ст. Тараканівка перейшла в володіння Гамалеїв, а після одруження Григорія Андрійовича Полетики (народження 1725 року, Ромни, Гетьманщина,  виходець із козацької старшини, син бунчукового товариша, роменського війта Андрія Павловича Полетики, відомого як автор «Истории Русов», 1783 рік ) на Олені ІванівніІ Гамалеї (дочка відставного генерального судді війська Запорозького  Івана Гамалії),  стало володінням Полетик.                                     Назва Миколаївка стала з того часу, коли дочка Василя Григоровича Полетики Анастасія Василівна Полетика вийшла заміж за князя Семена Єфремовича Кавкасідзе і влаштувала в церкві села новий боковий вівтар в ім’я Святителя Миколая.                Нащадки колишніх власників вважали право володіння Гамалеями деяких маєтностей спірними. Тому йшов заплутаний судовий процес за володіння землями в Путивльському повіті, по якому у Анастасії Василівні повинні були відібрати всі землі в селі Миколаївка.                                              
      За сімейними переказами перебудові церкви передували ці події. Анастасія Василівна молилась перед образом Цариці Небесної, прохаючи у неї допомоги і захисту. Коли вона молилась, їй здалося, що лик образу ніби засвітився незбагненним світлом, і в той же час звичайна твердість духу з’явилась до неї.              Вона спокійно ввійшла після молитви в залу. Там її чекала горнична з листом, де повідомлялось, що рішення суду оскаржено і по височайшому повелінню належить перегляду у вищій судовій інстанції. З того часу до революції цей процес так і не був до кінця завершений.                                              
Образ Божої Матері    Анастасія Василівна перенесла в церкву села Миколаївки, розширивши і прикрасивши при цьому вівтар Святителя Миколая.     Добудова існуючого храму Святої трійці в селі Миколаївка проводилась приблизно в 1825 році на кошти Анастасії Василівни Кавкасідзе. Її чоловік Сімеон Єфремович Кавкасідзе помер після чотирьох років подружнього життя, залишивши сина Миколу і два розорених помістя.                                                
     Микола Семенович Кавкасідзе, дід отця Сергія, женився на Ользі Павлівні Ліннеман, мати якої Марія Степанівна, від народження Черепова, була володаркою помістя в с. Жуківка. Микола Семенович раптово помер 1 березня 1880 року, залишивши 7 чоловік дітей, із них четверо померли. Залишились лише син Микола і дві дочки – Настя і Варвара.                                              
      У 1841 році в селі Миколаївка була побудована мурована церква в ім’я Святого Миколая на кошти місцевого поміщика князя Кавкасідзе.                    Княгині Кавкасідзе в віці двадцяти семи років випало винести великі випробування. Був недорід, селяни голодували. Анастасія Василівна для харчування голодних розпродала всі дорогоцінності, отримані нею в придане. В той жахливий 1828 рік княгиня Кавкасідзе показала приклад самозречення. Вона сама відала розподілом харчів серед голодних і, хоч безумно любила сина, тим більше давала йому ж харчів, як і дітям кріпаків».                                                Сергій Олексійович Сидоров з дитячих років відчував всю навколишню красоту природи краю, українського степу. Він так писав потім про свій рідний край: «Широкі українські степи. Неосяжні погляду, далеко простираються вони, зливаючись з небом лазурним. По їх просторах безлісних розкинулись хутори, де в вишневих садах тонуть білі хати козаків і прикордонників. Інколи їх прорізають запилені вулиці німецьких поселень на берегах звивистих рік, несучих кришталеві води через комиші і осоку, стоять села з дворами вельмож, з парканами, де з темних алей виглядають німфи і білі боги давно забутих в віках релігії давніх народів.  Верби схилились над шляхом, що пам’ятає сурові битви, коли українці хотіли відстояти свою волю від московських військ князя Ромодановського. Дуби стоять, осіняючи шлях Катерини в Тавріду. Інколи на просторі степнім кургани з одинокою кам’яною бабою сиротливо маячать під трепет ковильний. Та шуліка далеко в ясному небі клекоче, скликаючи на бенкет своїх малих, бачачи жертву свою».                                
     Перед самою революцією княгиня Варвара Миколаївна Кавкасідзе, тітка отця Сергія, усиновила Серьожу і написала на височайше ім’я прохання про те, щоб передати титул князя і прізвище Кавкасідзе племіннику і цим зберегти потухший рід. В проханні було відмовлено і, можливо, на щастя… В післяреволюційні роки легше було бути Сидоровим, чим князем Кавкасідзе.                                                                                                                                                                    

Останнє оновлення на П'ятниця, 24 лютого 2012, 11:35
 
© 2017 Бібліотека Бурині. Всі права захищено!
© 2010-2011 Бібліотека Бурині: м.Буринь, Сумська обл., Україна.

Опитування

Як частенько буваєте в бібліотеці?
 

Зараз на сайті

На даний момент 61 гостей на сайті